Неділя, 23.07.2017
м. ПУСТОМИТИ

Форма для входу
Меню
Наша кнопка
Пустомити
Опитування
Де на вашу думку найкраще можна відпочити в Пустомитах?
Всього відповідей: 408
Василь Кучабський
      (псевд. і крипт.: Бука, Яструб, Бой; *4 листопада 1895, с. Волиця на Львівщині нині: Пустомитівського району Львівської області—†28 червня 1971, Бланкенбург, НДР) — історик, публіцист, політик і громадський і військовий діяч; учасник Першої світової війни у складі Українських січових стрільців, автор перших українських підручників з військової справи.
      Здобував освіту у 1905—1913 в Українській академічній гімназії у Львові, продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету.
У 1911 р. вступив до «Пласту», а в 1913 став активним учасником січово–стрілецького руху в Галичині; згодом — один з провідників «Мазепинського курсу мілітарного».
Серед січових стрільців
На початку Першої світової війни Василь Кучабський вступив до Легіону українських січових стрільців. Спочатку був командиром чети в сотні Дідушка, згодом — командир сотні.
У 1915 – 1916 рр. під час кровопролитних боїв з російськими військами під Болеховом і під Стрипою він командував сотнею УСС. За хоробрість, виявлену у боях біля Семиківців, нагороджений Військовим Хрестом Заслуги 3-го класу. Успішна військова служба поєднувалася із громадськими зацікавленнями. В. Кучабський проводив просвітницьку роботу серед стрілецтва, друкував статті і новели у часописі «Шляхи», брав участь у виданні стрілецького сатиричного часопису «Самохотник». На початку вересня 1916 сотні В. Кучабського і А. Мельника відзначилися у боях під Лисонею неподалік Бережан.
21 вересня 1916 р. Кучабський потрапив у російський полон і був вивезений до табору для військовополонених біля Царицина (нині: Волгоград, Росія). На початку січня 1918 р. у складі групи старшин він утік з табору й пробрався до Києва, де присвятив себе розвитку військових сил української держави. У січні 1918 р. В.Кучабський вступив до Куреня Січових стрільців. У складі СС спочатку очолював запасну сотню, згодом — другий піхотний полк. Був членом старшинської ради СС.
У січні—лютому 1918 р. стрілецька сотня під командуванням Кучабського вела тяжкі оборонні бої на Подолі у Києві проти більшовицьких військ. У 1918—1919 рр. брав участь у боях проти Червоної Армії і Добровольчої Армії генерала Денікіна.
У 1919 р. Кучабський змінив військову форму на вбрання дипломата, перебуваючи у складі української дипломатичої місії у Швеції. Після повернення на Україну брав участь у боях на українсько–польському фронті у Галичині. У кінці 1919 в складі стрілецьких частин був інтернований до Луцьку. З весни 1920 р. перебував у Чехословаччині, в Празі став одним із засновників Української Військової Організації.
У 1920 р. Василь Кучабський повернувся до Галичини. Після замаху у вересні 1921 р. Степана Федака на Ю. Пілсудського та воєводу о. Грабського, Кучабського тимчасово заарештовано і на деякий час ув’язнено. Після звільнення громадський діяч жив у Львові. У 1923-24 рр. співредактор першого націоналістичного журналу «Заграва» (головний редактор — Д.Донцов).
Еміграція
У грудні 1922 р. Василь Кучабський разом з Є. Коновальцем виїхав до Німеччини. Тут продовжив навчання, вступивши на філософський факультет (відділення історії та державознавства) Берлінського університету. У 1926 р. В.Кучабський здобув ступінь доктора філософії, а з 1934 по 1939 викладав історію та літературу в гімназії м. Кіль.
З 1938 року був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка
На еміграції Василь Кучабський присвятив себе науково-публіцистичній діяльності: був активним співробітником Українського Наукового Інституту в Берліні, багато друкувався в українських виданнях: "Літопис Червоної Калини”, "Дзвони”, "Мета”, "Політика”, "Записки Українського Наукового Товариства в Берліні”, "Літопис політики, письменства і мистецтва” та інших.
У міжвоєнний період Василь Кучабський долучився до гетьманського руху, став членом "Братства українських класократів-монархістів–гетьманців” — саме тоді остаточно оформлювалася консервативна концепція вченого.
У роки гітлеровської окупації Польщі Василь Кучабський був директором краківської бібліотеки. У 1945 р. після вступу радянських військ на територію Польщі він зник безвісти. Довший час вважали, що він переїхав до Відня, де його заарештовано НКВС — а згодом розстріляно у Львові.
Помер 28 червня 1971 р. у м. Бланкенбург, Німецька Демократична Республіка.

Кіт Григорій Семенович
 
Фахівець у галузі механіки деформівного твердого тіла. Член-кореспондент Національної академії наук України (1990).
Народився 5 березня 1930 року в с. Миколаїв Пустомитівського району Львівської обл. Закінчив фізико-математичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка (1953), аспірантуру при університеті (1956).
Працював у Фізико-механічному інституті АН УРСР на посаді молодшого наукового співробітника (1956-1959), ученого секретаря (1959-1964), старшого наукового співробітника (1964-1972); у Львівському філіалі математичної фізики Інституту математики АН УРСР — старшим науковим співробітником (1973-1978), в Інституті прикладних проблем механіки і математики АН УРСР — заступником директора з наукової роботи (1978-1990), завідувачем відділу математичних методів механіки руйнування і контактних явищ (з 1980). З 1990 р. до 2002 р. — директор Інституту прикладних проблем механіки і математики ім. Я. С. Підстригача НАН України, з 2003 р. — радник при дирекції.
Захистив кандидатську (1961) та докторську дисертацію "Основи теорії і методи розв'язування задач теплопровідності та термопружності для тіл з тріщинами" (1980). Професор (1988), дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка (1992).
Автор понад 240-а наукових праць, зокрема монографій "Плоские задачи термоупругости для тел с трещинами" (1983, с/а М.Г. Кривцун), "Метод потенциалов в трехмерных задачах термоупругости тел с трещинами" (1989, с/а М.В. Хай), "Нестационарные процессы в телах с дефектами типа трещин" (1992, с/а О.В. Побережний).
Григорій Семенович підготував 6 докторів і 11 кандидатів фізико-математичних наук, був головою спеціалізованої вченої ради з захисту докторських дисертацій при інституті за спеціальностями "Механіка деформівного твердого тіла" та "Математичне моделювання і обчислювальні методи" (1995-2006).
Є головним редактором наукового журналу "Математичні методи та фізико-механічні поля".
Лауреат двох премій Національної академії наук України: ім. О.М. Динника (цикл робіт "Задачі теорії пружності та термопружності для тіл з тріщинами та включеннями", 1987) та ім. М.О. Лаврентьєва (цикл робіт "Створення математичних моделей і теоретичні дослідження динамічних процесів у механічних системах" 2003).
Г.С. Кіт нагороджений орденом "Знак пошани" (1981), Почесною грамотою Верховної Ради України (2003)



Архієпископ Володимир (Стернюк)
12 лютого 1907, Пустомити, Львівщина — †4 жовтня 1997, Львів — український церковний діяч. Виконувач обов'язків голови Української Греко-Католицької Церкви протягом 1972-1991 років. Один із провідників Катакомбної Греко-Католицької Церкви у часи комуністичного режиму.
Народився 12 лютого 1907 р. у сім'ї о. Володимира Стернюка, щирецького декана й пароха Пустомит біля Львова.
Освіту здобував у початковій сільській школі, згодом — у міській народній школі та Львівській гімназії. 1921 року Володимир продовжив навчання у Бельгії під опікою отців Редемптористів. Закінчивши гімназію в м. Есхен біля Антверпена, в липні 1927 р. він вступив до новіціяту Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) в м. Сант Тронд, водночас розпочавши університетські студії в Боплато та Лювені. У 1931 р. був рукоположений греко-католицьким єпископом Вінніпегу Василем (Ладикою). Завершивши навчання, о. Володимир повернувся до Галичини, де перебував у монастирях ЧНІ у Станіславові, Тернополі, Львові, а також був місіонером на Волині.
Після приходу радянських військ і з початком переслідувань УГКЦ о. Володимир категорично відмовився підписати «перехід на православ'я». Не маючи змоги душпастирювати легально, о. Стернюк влаштувався на світську роботу в університетській бібліотеці у Львові. Саме там у червні 1947 р. його було заарештовано, звинувачено у зв’язках із націоналістичним підпіллям та засуджено на 5 років виправних робіт, котрі він відбув у таборі в Єрцево Архангельської області. Після звільнення в 1952 р. офіційно працював охоронцем, а пізніше — обліковцем у Львівському тресті зеленого господарства, а згодом санітаром «швидкої допомоги».
Незважаючи на загрозу повторного арешту, о. Володимир підпільно продовжував душпастирську працю, а в 1964 році на його плечі ліг тягар архиєрейського служіння. 2 липня того року владика Василій (Величковський) уділив єпископську хіротонію о. Стернюку як своєму наступникові.
У 1969 р. Кир Василія було заарештовано та засуджено на 3 роки ув’язнення, а невдовзі його змусили виїхати за межі СРСР «без права повернення». Так з 1972 р. владика Володимир (Стернюк) очолив УГКЦ в Україні як місцеблюститель митрополичого престолу. З боку радянської влади предстоятель Катакомбної Церкви зазнавав систематичного тиску: обшуки, конфіскації, стеження, допити і «профілактичні» розмови. Водночас присутність правлячого єрарха в Україні в умовах переслідувань давала змогу зберігати апостольську спадкоємність УГКЦ та дозволила очолити процес виходу з підпілля й розбудови церковних структур наприкінці 80-х років минулого століття. Навесні 1991 року, після повернення патріярха Мирослава Івана (Любачівського) в Україну, архієпископ Володимир завершив своє служіння як місцеблюститель Глави Церкви.
Помер 28 вересня 1997 р., похований у крипті собору Св. Юра.

Курилас Осип Петрович
7 липня 1870, Щирець, Львівщина — † 25 червня 1951) — український маляр; переважно жанровий портретний живопис, реалістична, демократична традиція («Жебраки», «На Гуцульщині»).
Народився 7 липня 1870 року в місті Щирець у багатодітній сім'ї дяка, який був учителем народної школи. Потяг до малювання у хлопця проявився рано, але батько хотів, щоб син унаслідував його професію, тому віддав хлопця до дяківської бурси. Потім, у 1886 році вступив до Львівської школи мистецького живопису, яку закінчив через 4 роки. Юнак мав бажання продовжувати навчання в Академії мистецтв, але для цього потрібні були гроші, які батько спрямовував на виховання решти своїх дітей. Осип підробляв малюванням ікон і портретів для міщан.
У 1898 році він отримав грошову допомогу від родичів, які жили в Хорватії і став студентом Краківської академії мистецтв. Брав участь у виставках, які організовувало у Львові «Товариство для розвою української штуки». Відвідав картинні галереї Відня, Мюнхена, Дрездена, Праги і Будапешту. До початку Першої світової війни жив у рідному Щирці.
Роки Першої світової провів серед Українських січових стрільців, був стрільцем булавного відділу І полку Легіону УСС[1]. У ті часи потоваришував із композитором Левком Лепким, який служив у тому самому відділі. Створив десятки портретів, жанрових картин і рисунків, які оспівують подвиги січовиків.
На початку 1920-х років вів рисунок у художній школі, створеній Олексою Новаківським при допомозі митрополита Андрея Шептицького. У 1935 р., після смерти Новаківського, очолив школу. У ті роки малював багато ілюстрацій для газет, часописів і шкільних підручників, картини на релігійну тематику (ікони «Богородиця» та «Ісус Христос»). Товаришував із письменником Василем Стефаником — Куриласові ілюстрації до «Кленових листків» досі вважають одними з найкращих.
Повоєнні твори, які мусіли бути у жанрі соціалістичного реалізму і відображати «радість оновленої Галичини» були не найкращими роботами Осипа Куриласа. Типові назви його тогочасних картин: «Колгосп у Щирецькому районі» чи «На колгоспному дворі».
Помер 25 червня 1951 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові
 
 
Дереш Любомир Андрійрвич
 
 Любко Дереш (народився 10 серпня 1984) - сучасний український письменник.
Вчився у СШ №2 м. Пустомити, потім закінчив Львівський фізико-математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету.
Перша публікація — роман «Культ» у часописі «Четвер» (2002). Потім вийшли романи «Поклоніння ящірці» (2002, написаний раніше, ніж «Культ», але вийшов після нього), «Архе» (2005), «Намір!» (2006), «Трохи пітьми» (2007).
Зараз Любко Дереш — один із найвідоміших сучасних українських авторів. Головні герої його творів — підлітки та цікаві історії з їхнього життя. Автор намагається правдиво показати життя героїв, тому у творах не викреслює розповсюджений сучасний сленг та лайливі слова. У деяких уривках сюжет містить містичні елементи і враження підлітків, які перебували під впливом галюциногенних препаратів.
Його твори перекладені кількома європейськими мовами (німецька, польська, італійська, сербська тощо); роман «Культ» був представлений на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2005 року.

 
 
Ангелович Антін (14.04.1756, с. Гринів Львівської землі Руського воєводства, тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл. — 09.08.1814, м. Львів) — перший митрополит відновленої Галицької митрополії, Єпископ Перемишльський і Холмський. Ініціатор заснування греко-католицьких парафій на Буковині, вчитель австрійського імператора Йосипа ІІ.

Народився в сім’ї священика. За рекомендацією єпископа Льва Шептицького посланий на навчання до нововідкритої генеральної духовної семінарії для греко-католиків «Барбареум» у м. Відень, яку закінчив у 1781 р. зі ступенем доктора богослов’я. Висвячений на священика в 1783 р. Від цього року — перший ректор новозаснованої Греко-католицької семінарії у Львові, почесний ректор Львівського університету, професор догматики. Дбав про обов’язкове вивчення семінаристами рідної мови та обрядів. У 1796 р. — єпископ Перемишльський, у 1798 р. — адміністратор Львівської єпархії, у 1804 р. — Холмської. Перший митрополит відновленої Галицької митрополії (1808). На території Тернопільського краю створив окрему консисторію з підпорядкуванням Львівській митрополії (проіснувала від 21 серпня 1810 до 21 жовтня 1811). Був ініціатором заснування греко-католицьких парафій на Буковині. Написав історію української церкви. Був учителем австрійського імператора Йосифа ІІ.

Пошук
Чат
Друзі сайту
kolomyya.eu.org Новини західної України Великий Любінь
Реклама на сайті
Цікаві Факти про все на світі
Created by Skip © thebestvova@gmail.com